«…Я йшов зі смертю в одній шерензі»


У військо Роман, який до цього уникав строкової служби, пішов добровольцем під час третьої хвилі мобілізації. Оскільки не служив в армії, його відправили у ремонтний батальйон. Але Роман попросив замінити його на 50-річного мобілізованого чоловіка, аби потрапити на службу в розвідку. «Був настроєний воювати», – зізнається Роман Гребенюк.
Улітку та на початку осені 2014 року у складі 74-го окремого розвідувального батальйону Роман виконував завдання у зоні АТО. Вражали голод і розруха, які принесла війна. У бійця досі перед очима голодні підлітки, взуті у кеди з обрізаними носками, та дівчинка Настя, яка так і не пішла до школи. «Дівчинка повинна була піти в перший клас, але школу розбомбили. От вона в різних капцях бавиться у пилюці поламаними іграшками. У мене була шоколадка, я їй віддав, то вона її так вхопила, ніби взагалі не їла шоколаду, – пригадує Роман. – Часто згадую саме дітей. Вони на нас дивилися як у розбите дзеркало. Дивляться і намагаються щось зрозуміти… І нічого не розуміють».
Попри своє людяне і сердечне ставлення до людей, Роман в АТО мав позивний «Грєшнік», адже, коли у складі підрозділу з’являвся на позиції, то там починалися важкі бої…
В аеропорту Роман познайомився з письменником Сергієм Лойком, який згодом написав книгу-бестселер. Сергій Лойко сфотографував Романа на позиції серед двох банкоматів, однак це фото у книгу не потрапило. Та на інших, які увійшли у книгу, були фотографії його побратимів. Лойко покинув аеропорт за кілька днів до штурму терміналу російськими спецпризначенцями, і тоді в терміналі почалося пекло. «Ми відбили атаку, і хоч були в оточенні, таки відігнали їх від терміналу. «Викликали» артилерію, яка вже була пристріляна. Наступного дня ворог запросив перемир’я, щоб позабирати своїх двохсотих, – пригадує Роман. – У нас не було ні їжі, ні води, тож я пив краплі води зі стелі. Вони були із запахом духів, адже зверху був магазин парфумів. Дощова вода змішувалася і звідти капала на нас».
Воїни концентрувалися на окремих постах і щомиті очікували нападу ворога, який міг вдарити з будь-якого вікна, дверей чи навіть крізь стінку. «Найстрашніше було дожити до ранку, адже часто штурми були вночі. Ми в тепловізорах тільки встигали батарейки міняти: дивилися лівим оком в тепловізор, а цілилися правим. Я посадив зір на лівому оці, адже годинами дивився».
Роман Гребенюк притягнув у термінал загублену на смузі буржуйку, на якій воїни розігрівали консерви, варили на топленому снігу чай та розморожували серветки, щоб «помитися». «Бувало, ніякої води не було. Лід з воронки виколупували, кип’ятили його три рази, щоб скловата осіла, і такий чай пили, – пригадує. – Але немає нічого смачнішого, ніж розігріта сардина – вона не закипала і мала особливий смак».
У терміналі Донецького аеропорту під час усіх трьох Романових ротацій жив кіт. Він не звертав уваги на бої, постріли та вибухи, приходив, їв щось у солдатів, а потім зникав, ходив, мабуть, до «сєпарів»….
Роману під час другої ротації в аеропорту довелося брати участь у тому бою, під час якого українці втратили старий термінал. «Нас кинули у термінал на посилення, ми переночували на сходах у снігу просто неба, – пригадує Роман. – У тому бою я був у підвалі старого терміналу. Було дуже темно. Щоб побачити отвір, звідки штурмував ворог, я стріляв по вентиляції на стелі – аби з’явилася іскра і було видно вхід. Нас гранатами закидали, потім «димами» душили. Нас у підвалі було восьмеро людей. Залишилось двоє – інших убили та поранили. На позиції я був від 9-ї ранку до 6-ї вечора, то ми з товаришем стояли посеред купи використаних ріжків та гільз».
За словами Романа, саме тоді до штурму знову приєдналися російські спецпризначенці. Усі вони були в однаковій чорній або ж зеленій формі та балаклавах, і стріляли точно, не підіймаючи голови і навіть не цілячись. У терміналі все горіло, тож українські захисники, у яких не залишилося боєкомплекту, відступили у новий термінал. «Там і «кавказці» були, бо постійно кричали «Аллах акбар». Коли ми відходили зі старого терміналу до нового, то не змогли забрати двох наших 200-х. Тож «кавказці» просто перед нашими позиціями звісили їх з вікна, пов’язавши нашим мертвим на шию мотузки. А потім вони показували цих загиблих по телебаченню, начебто ми їх двох кинули в холодильнику… У тому бою в нас було 23 поранених і 4 загиблих: двох ми забрали, а двох, з яких познущалися, – не змогли…».
Роман часто згадує свого друга, водія трамвая із Дніпра Сергія Іщенка, який загинув у боях в аеропорту: «Світла людина, відкрита душа. Контраст із «сєпарами» разючий. У них – дуже неприємні люди. У нас – хтось фітнес-тренер, хтось особистий охоронець, дільничний, мисливець. Ми одного такого «дідом-псом» називали, він навіть в аеропорту на голубів полював».
Третя ротація в аеропорт для Романа була найважчою. Без води та їжі, без палива, в повному оточенні у невеликій кімнаті на першому поверсі пліч-о-пліч билося до останнього півсотні воїнів. «Двохсоті, трьохсоті лежать, а ти сидиш, на стіну сперся і відпочиваєш», – розповідає Роман. Спершу терористи із другого поверху залили бійців бензином і підпалили. У кімнаті почав вибухати боєкомплект, Роман голими руками вихоплював з вогню ракети до РПГ. Згодом воїнів труїли отруйним газом. «З 50 людей – шестеро воювали: сльози текли, люди свідомість втрачали. Вони пропонували здатися, але ми збилися в кут і стояли до останнього».За кілька днів до підриву Роман почув, що терористи, які були на другому поверсі над нашими бійцями, щось монтують. Повідомив, що бойовики можуть підірвати стелю. Отримавши команду покинути термінал, Роман переконав майже всіх своїх побратимів із 74-ї бригади, які хотіли залишатися в аеропорту, покинути його. В аеропорту залишилося ще два десятки добровольців, а Роман та дев’ять його товаришів покинули його за добу до підриву. Нині дякують Романові, що врятував їм життя. «Ми були, мабуть, єдині, хто покидав аеропорт не у бронемашині, а «на броні». Жодна куля не влучила в нас тоді. Грішник-грішник, але ангел у мене сильний, – розмірковує Роман. – Я взяв зі собою 200-го, то з ним «на броні» в обнімку їхав».
Зійшовши з бронемашини, Роман знепритомнів. Як виявилося, отримав чотири контузії. Після лікування повернувся у підрозділ і згодом брав участь у боях біля шахти Бутівка. У травні 2016 року демобілізувався, однак цивільним пробув лише кілька місяців: підписав конт­ракт і, перебуваючи на підготовці у 184-му Навчальному центрі, що у Старичах на Львівщині, вирішив вчитися на офіцера – вступити у Національну академію сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. «Мій дід був офіцером, бути офіцером – моя юнацька мрія».
У терміналі Роман Гребенюк знайшов печатку Донецького аеропорту, тож свій військовий квиток на пам’ять «пропечатав» тричі… Молодший сержант Роман Гребенюк нагороджений двома державними нагородами – орденом «За мужність» та медаллю «Захиснику Вітчизни».
SHARE